Небесне танго і ангельська мілонга

рус.

За понад століття свого існування, музика танго створила свою потужну традицію звуку, яка стала сильним учасником сучасного музично-стильового світу. Її впливи та використання – найрізноманітніші.

Танго - музика світська, більш світської собі годі й уявити, хіба що такий американський джаз, якому вдалося повністю віддалитися і відділитися від своїх госпелівських коренів.

Але, незважаючи на це, існує дві авторські католицькі меси для традиційних інструментів та ритміки танго.

 

Аргентинський композитор Луїс Бакалов, що живе і працює в Італії створив свою Misa Tango наприкінці 1990-х, в 2000-му вона була записана із солістами Плачідо Домінго (тенор), Аною Марією Мартінез (меццо-сопрано) та Ектором Улісесом Пассареллою (бандонеон). 

Стандартний текст месси було суттєво скорочено, оскільки композитор хотів написати її для всіх вірних Авраамітичних релігій – християн, юдеїв та мусульман. Тому усі згадки про Христа залишились поза текстом (крім частини “Agnus Dei” («Агнець Божий»), а у канонічному „Credo” залишено тільки перший рядок: "Credo in unum Deum, Patrem omnipotentem, factorem cœli et terrae"(«Вірую в єдиного Господа, Творця неба і землі»).

Друга танго меса належить портеньо Франку Валієнте. Її написано в середині 2000-х, в 2008 її виконали як концерт в старому Костьолі Святого Патріка в Нью-Йорку і записали (солісти – Ден Холодек та Есекієль Бруса). 

Франк Валієнте з кардиналом Еганом, Нью-Йорк

Вона складається із канонічних частин: “Kyrie”, “Gloria”, “Aleluya”, “Sanctus”, “Pater Noster”, “Agnus Dei”, “Ave Maria”, “Credo”. На відміну від Бакалова, Валієнте не скорочував а продовжував – “Pescador de Hombres” – не канонічна, популярна мелодія звучить перед останньою частиною. “Sanctus” написано в ритмі мілонги, а “Credo” – уругвайського кандомбе, що додає небесній музиці міцного земного звуку. 

У космополітичному Нью-Йорку меса Валієнте звучала ніби у підтримку латиноамериканської ідентичності, тоді як Бакалов із Європи ставить для себе масштабні екуменічні цілі. 

Джерела: http://frankvaliente.com/misa_tango__tango_mass

http://en.wikipedia.org/wiki/Luis_Bacalov

TangoCult  Юлія

"Танго х2", танго для двох

рус

«Танго для двох» (“Tango х2”) – так називається танцювальна трупа, зібрана у 1988 році Мігелем Анхелем Сотто і Міленою Плебс – танцівниками і хореографами.

Її репертуар складається всього з чотирьох постановок – «Аромати танго», «Ніч танго», «Танго Південного хреста» та «Його історія», але це не заважає постійному успіху трупи у світі.
Мігель Сотто і Мілена Плебс зустрілися у 1985-му, а з 1986-го танцювали у бродвейській постановці «Аргентинське танго» Сеговії-Оресоллі.

Деякий час вони грали перші ролі у своїх виставах і були неймовірно харизматичною парою. Для мене особисто вони близькі до еталону стилю і елегантності, строгості - «танговості» як такої.

Але пара розпалася. Кожен із них зараз танцює з іншим партнером. Обоє - фантастичні танцюристи, але уже неможливо не порівнювати - чогось бракує.

Мігель Сотто продовжує керувати «Танго х2», Мілена Плебс ставить вистави, у яких поєднує танго з контемпом.Для своєї режисерської роботи Сотто і Плебс проробили велику роботу із дослідження стилів танго із старими танцівниками та викладачами (такими наприклад, як Антоніо Тодаро).

Їх постановки – це максимум вишуканості у декораціях, музиці, хореографії, костюмах. Костюми для них створювала ціла група художників, які зазвичай працюють з оперою і кіно: Рената Шусхайм, Марія Хулія Бертотто та Хорхе Феррарі.
Сіро-срібна сукня в цьому "Cafe Dominguez" - предмет мого захоплення впродовж років.

У «Танго х2» танцювали просто цілі сузір'я віртуозів: Хесус Веласкес, Натача Поберах, Габрієль Міссе, Лорена Ермосіда, Освальдо Сотто і багато інших, оскільки склад постійно змінюється. Але залишається якість, естетика і талановита наративність.

Джерела: http://www.tangox2.com/

http://www.zottotango.com/english/bio.php

http://www.exploredance.com/article.htm?id=1741

TangoCult Юлія

Мучачос танго не танцюють

рус

У 1940-50-х, коли аргентинське суспільство ділилося на пероністів і антипероністів, у Буенос-Айресі, на куті Кашао і Санта Фе (Callao y Santa Fe) діяла популярна конфітерія “Petite Café”. Навколо неї сформувалося коло людей, що міцно трималися позиції «контрас». Якщо ж виникали якісь політичні заворушення, пероністи йшли і били там вікна.

«Петі Кафе» відкрилось наприкінці ХІХ століття і було оформлене у стилі арт-деко: мармурові підлоги і столи, величезні дзеркала на стінах, розписи, шкіряні стільці – це була мекка Барріо Норте.

Відвідувачів «Petite Cafe» називали petiteros. Це була багата молодь з околиці, так звані “niños bien”, «хороші хлопчики». Їх єднали не лише політичні погляди, а й мода на одяг: вони носили вузькі піджаки з трома гудзиками і двома розпірками (“dos tajitos/ tres botones/ petiteros maricones”), жовто-бежеві мокасини, манжети з запонками, сорочки з вузькими комірцями, однотонні краватки. Або сині блазери з сірими штанами, що імітували уніформи приватних шкіл Бельграно, Девото і Сан Ісідро. Взимі – сині або жовті светри. Грали в регбі і поло – це було модно, говорили по-французьки і по-англійськи, а по-іспанськи - з акцентованим Y (й) замість портеньївського LL (ш), на низьких тонах.

Піджак з трьома гудзиками - модний фасон у 1950-х

Їх товариство любили молоді жінки.

Танго петітерос не танцювали. Для нього починалася «епоха занепаду».

Музикою молоді був джаз, рок-ен-рол, зрідка могли станцювати якесь болеро. Нічого національного. 

Джерела: http://serdebuenosayres.blogspot.com/2011/01/el-petit-cafe-y-los-petiteros.html

http://elfirulete.wordpress.com/2010/01/13/no-minors-allowed/

http://www.lanacion.com.ar/210587-vida-y-pasion-de-los-petiteros-portenos

TangoCult Юлія

Один бар у світі: танго і дружба в Буенос-Айресі

рус

Бар «Ель Чіно» в кварталі Помпея, на розі вулиць Бізлі і Качі – одне з легендарних місць в Буенос-Айресі, де танго досі співається по-справжньому, без вистав, макіяжу, комерційних трюків і політики.

Бар "Ель Чіно", вул. Бізлі 3566, Буенос-Айрес

Так само тут люди ставляться один до одного – просто, тепло і сердечно.
Бар відкрив Хорхе Едуардо Гаріса (Ель Чіно) у 1950-х і з тих пір він продовжує працювати і в добрі і погані для Аргентини часи, збираючи друзів і шанувальників танго.

Хорхе "Ель Чіно" Гаріса у своєму барі

Довкола Чіно зібралось коло співаків і танцівників, що з року в рік проводили вечори і ночі з танго в "Ель Чіно". Йому вдалося збудувати міцні дружні стосунки з персоналом і учасниками «шоу», що роками підтримували його в горі і радості.

Після смерті Чіно в 2001 справи деякий час вела його дружина Дельфіна, але й після її смерті бар не закрили і там надалі співають танго.

  

Документальний сюжет про "Ель Чіно", CNN, 1998 року - Чіно ще живий.

Перші кілька десятиліть роботи бару входити до нього можна було тільки чоловікам, та згодом дозволили й присутність жінок, а після того як бар відкрив для себе іспанський актор і режисер Хосе Сакрістан і з’явилась реклама, бар почав набувати все більшої і більшої популярності серед туристів (тепер його радять відвідати Lonely Planet і Trip Advisor).

філете у барі

У 2003 році аргентинський режисер Данієль Бурак зняв повнометражний художній фільм, який так і називається «Бар Ель Чіно», в якому використав багато інтерв’ю із постійними відвідувачами, співаками танго і самим Чіно.

У фільмі також є інтерв’ю із Сакрістаном, який каже, що людей Чіно і сам бар треба оберігати як буйволів у Альтамірі (наскельні малюнки – прим. авт.), для наступних поколінь, оскільки це просто заповідник дружби і чистих людських стосунків. Про Чіно і його людей у фільмі ми дізнаємося на фоні любовної історії, яка служить ілюстрацією до роздумів над тим що таке танго, його теми, його корені.


Трейлер до фільму:

Джерела:
http://www.pompeyavirtual.com.ar/depaseo_barelchino.html

http://www.barelchinofilm.com.ar

TangoCult Юлія

Спіралі, химери і портеньївська ідентичність

рус

Ці кольорові і химерні декоративні малюнки – філетес (filete) - давно стали іконографічним символом Буенос-Айреса, так само як танго - його символ музичний. Там їх можна побачити на вуличних кіосках, автобусах, вивісках, на будинках, вітринах, усіх можливих сувенірах а також, обов’язково! - в аргентинських ресторанах, кондитерських і магазинах поза Аргентиною.

"Домаші страви" - філете - вивіска ресторану

Вперше вони з’явилися в Буенос-Айресі наприкінці ХХ століття на візках вуличних торгівців різним крамом. Ці візки робили на одній фабриці і обшивали по боках рівними квадратами з фанери. Там швидко зметикували, що квадрати можна використовувати для «зовнішньої реклами». 

За справу взялося кілька італійців, які стали замальовувати стінки візків простими малюнками із двох кольорів та написів – реклами товарів. 

Відомо навіть кілька імен перших філетеадорів: Сальвадор Вентуро, Вісенте Брунетті та Сесіліо Паскарелла. Тоді зусилля майстрів напряму залежали від кількості часу, який вони мали на роботу над замовленням та кількості грошей, яку був готовий заплатити замовник.

візки з першими розписами

З часом малюнки ставали все складнішими та більш кольоровими і філетеадо перетворився на унікальний стиль декоративного мистецтва. Для нього характерні яскраві кольори, стилізовані зображення, симетрія, використання популярних образів (наприклад Карлоса Гарделя, Мафальди, Дієго Марадони або Діви Марії Луханської), перенасичення простору деталями, рамки навколо малюнків, символи (підкови, дракони, і тд.), орнаментальні шрифти та моделювання об’єму відтінками.

 Основа філетеадо – спіраль, швидше за все «підглянута» в арт-нуво, модного в той час.

Портрет Карлоса Гарделя у стилі філетеадо

Портрет Дієго Марадони у стилі філетеадо

Філете із зображенням Діви Марії Луханської

Філетеадо вийшов за межі свого контексту, ставши частиною живопису, графіті, татуювань, боді-арту, прикрас, поліграфії та перетворився на візуальну метафору «портеньївської» ідентичності.

Розписані будинки в кварталі Абасто, Буенос-Айрес

Джерела: 

http://www.fileteado.com.ar/en_fileteado_porteno.php

http://sobreargentina.com/2010/04/15/fileteado-el-arte-porteno-por-excelencia/

Характерне для філете декорування фраз із "народної мудрості"

Мені у філете довго ввижався петриківський розпис, але немає джерел, що б підтверджували такий вплив української еміграції на аргентинську культуру...

TangoCult  Юлія

Віллі Дівіто: мода і нова жіночність 1950-х

рус

Гільєрмо „Віллі” Дівіто – аргентинський карикатурист, засновник і ілюстратор журналу „Rico Tipo” (виходив з 1946 року), серед іншого відомий тим, що його персонажі значно вплинули на формування танго-моди, тобто одягу мілонгерос Буенос-Айреса у 1940-1960-тих.

Але найбільшу славу йому принесли дівчатка, „Chicas de Divito”, що втілювали колективне уявлення епохи про нову жіночність. 
Це жінки з широкими стегнами, осиною талією, великим бюстом, лев'ячими гривами і вузькими щиколотками ніг, символ нової чуттєвості. Емансиповані, вільно одягнуті (в міні-спідниці, бікіні, з глибокими декольте), із незвичними для того часу аксесуарами (великі темні окуляри, пояси, прикраси для волосся), вони відпускали жорстокі жарти у діалогах, де кожна намагалася підколоти іншу або двоє говорили погано про третю. Уявні істоти, що населяли розкішні пляжі і яхти, існували лише в уяві художника і читача. 

-Ти знайома з племінницею Луїсіти? Вона її точна копія, правда ж? - І головне що смак має такий самий!

Зачекайте секундочку, я зараз повернуся за Вами!

Ні, коханий, ні. Тут усі ці люди... ні!

джерело:
http://tangoreporter.blogspot.com/2007/03/guillermo-divito-rico-tipo-chicas-y.html

TangoCult Юлія

Танго під дощем, або про що співає ключар

рус

Джек Веттріано, "Ключар, що співає" ("The Singing Butler"), 1992, 28x36 інч

Цю картинку дуже часто можна бачити на листівках що рекламують мілонги чи фестивалі, на аватарках тангоманів або в блогах про танго.
І справді, настрій танцю пари на мокрому піску чимось нагадує настрій танго. Як на мене, діє поєднання червіні сукні дами та костюму її партнера або сам факт танцю у несприятливому місці, на вітрі, атмосфера надриву.. Або навмисне неправильна позиція пари – правою рукою дама мала б тримати партнера за руку, а не обіймати за плече.
Але сама робота аж ніяк ні з танго, ні з Аргентиною не пов’язана. Її автор, Джек Веттріано, попри свій італійський псевдонім, родом із Шотландії. 
Веттріано – художник-самоук, перші фарби на двадцять перший день народження йому подарувала його дівчина. І в такий спосіб послужила інструментом провидіння - бо це нове заняття Джека, з часом, перетворилося на професію, а далі -долю.
Роботи Веттріано мають величезний комерційний успіх. Вони видаються величезними тиражами як арт-постери і відкритки не кажучи вже про їх популярність в інтернет просторі. «Ключаря» можна побачити як у танцювальній студії, так і в спортзалі, аптеці чи кафе у будь-якій частині світу.
У чому секрет? Очевидно він має бути в таланті Веттріано, або в якомусь особливому резонансі, який роботи викликають у сучасного глядача.
Впродовж усієї кар’єри художника критики називали його роботи не інакше як шпалерами, «поганеньким м’яким порно», «мрачною еротикою», «бездумною еротикою» і так далі, що, втім, не завадило їм потрапити до колекції Королівської Шотландської Академії, а їх автору стати Шотландцем Року 2010.
Мене, у Веттріано, чарує алюзія до естетики фільму нуар і до неї трошки Рене Магрітта, хоча деколи, я згідна з критиками, він занадто прямолінійний.

"Танцівниця в смарагдовому" ("Dancer in Emerald"), 1992, початкова назва "Ключар, що співає - ІІ", 24x20 інч   Дама змінює сукню, покоївка зникає, а ключар з парасолею в руці співає і надалі

TangoCult Юлія