Блог о танго и культуре

Блог о танго и культуре

субота, 4 липня 2015 р.

Щасливі в танго, нещасливі у коханні



Якби ж у реальному житті все було так просто. Її світло-карі очі, обведені чорним і зірчасті від туші, дивляться прямо на мене, благально. Кутики моїх губ піднімаються у напівусмішці. Я нахиляю голову і у відповідь негайно отримую кивок і посмішку. Впевнено крокую через танцмайданчик під перші акорди Донато і почуваюся так, наче щойно запаркував машину під домом у дівчини й зараз повезу її на побачення. 

Це був би ідеальний початок романтичного вечора, як у кіно: дівчина палко мені посміхається, спурхує зі свого стільця, очі її сяють, блискуча шовковиста спідниця летить слідом, на точках пульсу - квітково пудрові парфуми. Я відкриваю обійми і даю їй зручно в них вмоститись. Пальці її лівої руки сплітаються з моїми, як у коханців; її права обіймає мою спину через тканину сорочки й стає дедалі вологіша, її чоло ніжно торкається до шкіри моєї щоки. Ми проходимо тріолі недовгим але впевеним кроком і я відчуваю як її вилиці піднімаються у задоволеній посмішці. А пізніше моє тіло перетворюється на колону, що обертається навколо осі: спочатку моя стопа креслить півколо на підлозі, потім я затягую свою пружину, легко постукуючи однією ногою позаду другої. Між тим вона обходить мене по точно каліброваних кривих хіро. У параді вона дразнить мене маленькими крочками вперед-назад, фліртуючи легенько постукує стопою по моїй нозі, як по ксилофону перед тим, як врешті ступити через, навколо і знову до мене, повертаючись у внутрішній кривій очо назад у райську насолоду близьких обіймів. 

Якби ви не знали танго, побачене увело б вас в оману. Якби ви побачили її заплющені очі і вираз блаженної зосередженості на обличчі, відчули як ніжна рука злегка стискає мою лопатку, відчитали б задоволення від того як тіла відшукують одне одне, щоб торкнутися знову після відкритих обіймів хіро. «Кохаю і таюся» співає чоловічий дует, їх голоси легко й жваво ллються понад скрипками, кожну фразу акцентують синкоповані брижі фортепіано. Неважко помилитися, що тут відбувається саме це. Що ця пісня, всі наші пісні, наші щонічні танди, наші дванадцятихвилинні звивисті прогулянки удвох є чимось на кшталт мовчазного освічення в коханні. «Як дар храню\ ману оцю чарівну\ тому й не хочу\ я правди знать». Але себе я обманювати не можу. 

Це не я, не сама моя присутність змушує сяяти жіночі обличчя, коли я заходжу на мілонгу, де голови повертаються в мій бік, а зіниці розширюються від неясного бажання коли починається танда. У наших спільних ритуалах я - жрець, без мене не відбудеться преображення музики у танець; я Вергілій для їх Данте, їх провідник через чарівне чистилище танго печалі. Жіноче бажання танцювати зі мною - це результат років щоденного тренування, безконечних кіл по вітальні, пильних поглядів мого учителя, його грубуватих коментарів щодо моїх помилок, розчарувань на приватних уроках, сварок у задушливій студії, повторення тих самих рухів знов і знову. Ми - неначе актори, що відточували любовну сцену, шукаючи правильні інтонації, та з кожним разом вона виходила все більш деревяна і неприродна. Саме мою техніку люблять жінки. Цю працю во плоті. І вона – не вийняток. 

Вона танцює як зачарована, медіум, одержимий духами тринадцяти мертвих музикантів у дивному вуду танго. Це одна річ із тих що в ній люблю : її зануреність у музику, пристрасну виразність її тіла, її потребу танцювати. Її рука лежить у мене на спині, пальці розставлені. Вона змінює положення долоні переставляючи її вздовж мого тіла, це схоже на пестощі. Але все не так. В моїй спині, моїй лівій руці, моїх грудях вона шукає інформацію, читає мене. У своїх поворотах, півотах, кроках, паузах вона бере від мене орієнтири. Я її GPS що задає напрямок: ліворуч, тримайся справа, далі прямо. Тут є пристрасть і, дивним чином, я - її частина. Це найближче що я можу бути до джерела жіночої насолоди, до об’єкту її любові. Але тут нема нічого особистого. Вона любить грайливі пасажі фортепіано, затишок доторку тіл у близьких обіймах, відчуття її власної стопи, коли вона перериває планео дрібними ударами щоб підкреслити майстерне арпеджіо піаніста. 

Ми не коханці, ми колеги, рівні слуги танцю. Ми - актори методу Станіславського, що виражають справжні почуття, але ми лише партнери по сцені. Сценічні чоловік і дружина. Якби ж успіху в любові можна було навчитись на уроках і вдосконалити майстерність щоденним багатогодинним тренуваннями. Якби життя було таким простим як танго.

 Оригінал есе тут: https://tangoaddiction.wordpress.com/2012/11/01/lucky-in-tango-unlucky-in-love/

Немає коментарів:

Дописати коментар