Ретабло (дословно - за алтарем) или эсквото – небольшие картины, в жанре народного примитивного искусства. Имеют испанские корни и распространены в некоторых странах Латинской Америки. Каждая такая картина рисуется в посвящение определенному святому за его доброе дело, либо помощь в трудной ситуации. Их яркие истории очаруют любого своей простотой и непосредственностью.
Конвентильо (исп. Conventillo - от convento - монастырь - крохотные размеры комнат напоминали кельи) - в начале ХХ столетия - жилище новоприбывших эмигрантов в Аргентине, Уругвае и Чили. В Буэнос-Айресе это были особняки богатых семей, которые они оставили спасаясь от эпидемии желтой лихорадки в 1817, и переехали из кварталов Сан Тельмо и Монсеррат в Баррио Норте. Когда же приток эмигрантов создал новый спрос на (любое) жилье, владельцы быстро поделили пространство на комнаты и начали сдавать их, чтобы недвижимость не простаивала зазря. Позже подобные сооружения стали строить специально для рабочих-пролетариев.
В текстах танго конвентильос окружает романтичная аура, но жизнь в них была, явственно, далека от романтики.
Большинство конвентильос были двухэтажными. Длинные коридоры делились на маленькие комнаты, каждую из которых арендовала семья или несколько молодых людей (рабочих ближайшей фабрики/порта).
В доме могло проживать до 500 жителей. Столовые и туалеты были общими, а воду часто приходилось доставать из колодцев, потому что не везде были проведены водопроводы и канализация, что приводило к антисанитарии и болезням.
Условия жизни не кажутся романтичными, но для многочисленных эмигрантов, которые приехали работать - в основном испанцев, итальянцев, евреев и арабов, конвентильос были единственной жилищной опцией.
Эмигранты привезли с собой такое количество различных традиций, языков, музыки, внешностей, что конвентильос, скорее всего, напоминали Вавилон.
Окна, (если они были) выходили во внутренний прямоугольный двор(патио). В патио танцевали(танго), но не только - так также играли саинетес (saiente) театрализированные сценки с музыкой, и просто общались.
Наверное, самый известный из конвентильо - „Conventillo de la Paloma” или „El National” место действия пьесы Альберто Вакаресса (Alberto Vacarezza) 1929 и фильма Леопольдо Торреса Риоса (Leopoldo Torres Rios) 1936-го.
Его построили для работников обувной фабрики “La National de Calzadas” недалеко от нее, чтобы избежать трат на транспорт.
Согласно легенде, свое название – de la Paloma – Конвентильо Голубки, он получил когда одна местная красавица взяла привычку вечерами ходить по ступенькам дома в белом платье, чем очень радовала взор измученных после рабочего дня обитателей. Женщину называли Голубкой, со временем название пристало к целому конвентильо и осталось навсегда.
Monja - самый вкусный, сочный кусок мяса из середины. Испанцы используют это слово как комплимент женщине или в выражении нежных чувств к чему-либо, как эпитет прекрасного.
К примеру, в одной приватной коллекции танго музыки я наткнулась на папку с названием "monja" - лучшее.
Конвентільо (ісп. Conventillo – від convento - монастир - мізерні розміри кімнат нагадували келії) – на початку ХХ століття - житло новоприбулих емігрантів в Аргентині, Уругваї та Чілі.
В Буенос-Айресі це були особняки багатих сімей, які ті полишили рятуючись від епідемії жовтої лихоманки у 1871, і переїхали з кварталів Сан Тельмо і Монсеррат до Барріо Норте. Коли ж притік емігрантів створив новий попит на (будь-яке) житло, власники нашвидкуруч поділили простір на кімнати і почали здавали їх щоб нерухомість не простоювала даремно. Пізніше подібні споруди стали будувати спеціально як житло для робітників-пролетарів.
У текстах танго конвентільос огортає романтична аура, але життя у них було, вочевидь, далеким від романтики.
Здебільшого конвентільос були двоповерхові. Довгі коридори ділились на маленькі кімнати, кожну з яких винаймала сім'я або кілька молодих чоловіків (працівників найближчої фабрики/порту).
У будинку могло проживати до 500 мешканців. Їдальні і туалети були спільними, а воду часто доводилося діставати з криниць, бо не всюди було проведено водопровід і каналізацію, що призводило до антисанітарії і хвороб.
Умови життя романтичними не здаються, але для численних емігрантів, що приїхали працювати – здебільшого іспанців, італійців, євреїв і арабів, конвентільос були єдиною житловою опцією.
Емігранти привезли з собою таку різноманітність традицій, мов, музики, зовнішності, що конвентільос, швидше ща все, нагадували Вавілон.
Вікна (якщо вони були) виходили у внутрішній прямокутний двір (патіо). В патіо танцювали (танго), але не тільки – там також грали саінетес (sainete) театралізовані сценки з музикою, і просто спілкувалися.
Напевно, найвідоміший з конвентільо – „Conventillo de la Paloma” або „El National” (місце дії п”єси Альберто Вакаресса (Alberto Vacarezza) 1929 і фільму Леопольдо Торреса Ріоса (Leopoldo Torres Rios) 1936-го.
Його збудували для працівників взуттєвої фабрики “La National de Calzadas” неподалік від неї, щоб уникнути витрат на транспорт.
Згідно з легендою, свою назву – de la Paloma – Конвентільо Голубки, він отримав коли одна місцева красуня взяла собі за звичку вечорами ходити по сходах будинку у білій сукні, чим дуже тішила зір змучених після робочого дня мешканців. Жінку назвали Голубкою, з часом назва пристала до цілого конвентільо і залишилась назавжди.
Я никогда не слышала этой песни на милонге, хотя композиция вполне годится для танцевания. Теплый тембр голоса Дювалязатягивает (из-за этой песни я раздобыла и переслушала вдоль и поперек целый небольшой архив танго с его сопровождением), "Bailarina de tango" была хитом во второй половине 1950-х.
В каноне танго масса песен посвящены конкретной женщине, которую называют по имени. Самая известная из них, наверное, "Malena", но есть еще и "Magdalena", "Maria Ester", "Ramona", "Madame Yvonne", "Maria morena", или, более экзотичные "Gitana rusa"(русская цыганка) "La Negracha", "La Morocha". Одна из самых известных композиций Мариано Мореса (Mariano Mores) называется просто "Tanguera" ("Tanguera") 1957, ее можно послушать тут)
Большая часть авторов текстов танго - мужчины. И, хотя в традиции достаточно женщин-певиц(великих певиц!), авторство танго(композиторы, музыканты, дирижеры, поэты) остается "мужским клубом", а героини текстов - фантастическими идеальными персонажами, даже если носят конкретное имя.
"Bailarina de tango" де ла Фуэнте/Сангвинетти - не так драматична как "Tanguera" Мореса по композиции, а героиня текста - "обычная" танцовщица танго, более реальна "портенья", горожанка, в которой можно узнать стольких своих знакомых! Текст дает ей активную роль, вместо пассивного присутствия как сияющего отдаленного обьекта желания - она танцует и делает это хорошо, танец - часть ее жизни. И хотя это мужской голос "поет ее" - но это ведь романтичный голос Уго Дюваля!
И все-равно в конце, чеканя каждое "r", он говорит: "bailas en brazos del hombre que luce renombre de gran bailarin" - "танцуешь в объятиях мужчины, известного как великий тангеро"...
А если бы с каким-то начинающим середнячком? Разве танцевала бы она от этого хуже??
Я ніколи не чула цієї пісні на мілонзі, хоча композиція цілком придатна для танцю. Теплий тембр голосу Дюваля затягує (за цією піснею я роздобула і переслухала вздож і впоперек цілий невеличкий архів танго з його супроводом), “Bailarina de tango” була хітом в другій половині 1950-х.
В каноні танго маса пісень присвячених конкретній жінці, яку названо на ім'я. Найвідоміша з них, напевно, „Malena”, але є ще “Magdalena”, „Maria Ester”, „Ramona”, „Madame Yvonne“, „Maria morena“, або, більш екзотичні „Gitana rusa“ (російська циганка), „La Negracha“, „La Morocha“.. Одна з найвідоміших композицій Маріано Мореса (Mariano Mores) називається просто “Тангера” („Tanguera”) 1957, її можна послухати тут)
Переважна більшість авторів текстів танго – чоловіки. І, хоча в традиції достатньо жінок-співачок (великих співачок!), авторство танго (композитори, музиканти, диригенти, поети) залишається „чоловічим клубом”, а героїні текстів – фантастичними ідеальними персонажами, навіть якщо носять конкретне ім'я.
„Bailarina de tango” де ла Фуенте/Сангвінетті - не така драматична як „Tanguera“ Мореса за композицією, а героїня тексту – „звичайна” танцівниця танго, більш реальна „портенья”, містянка, в якій можна впізнати стількох своїх знайомих! Текст надає їй активну роль, замість пасивної присутності як сяючого віддаленого об’єкта бажання – вона танцює і робить це добре, танець – частина її життя. І хоча це чоловічий голос “співає її”– але це ж романтичний голос Уго Дюваля!
І все одно в кінці, карбуючи кожне “r”, він каже: „bailas en brazos del hombre que luce renombre de gran bailarin“ – „танцюєш в обіймах чоловіка, знаного як великий тангеро”...
А якби з якимось середнячком-початківцем? Чи танцювала б вона від цього гірше??
музика Oscar de la Fuente, текст Horacio Sanguinetti, оркестр Rodolfo Biagi,
співає Hugo Duval. 1953
De satén y color negro, la pollera. De charol y tacos altos, los zapatos. Dibujando garabatos, del ritmo que se adueña tu estampa de porteña. Tu conoces el secreto de los tangos y es por eso que los bailas como nadie. Y en los brazos que te abrazas, que mística que pasas, danzando en el salón. Sacerdotisa del tango, sacerdotisa sentida. Rito es la danza en tu vida y el tango que tu amas te quema en su llama. Sacerdotisa del tango, que en los salones de rango, bailas en brazos de un hombre que luce el renombre de gran bailarín.
Уго Дюваль (1928-2003) – один из эмблематичных певцов, которые сотрудничали с оркестром Родольфо Бьяджи (Rodolfo Biagi). Его драматичные интерпретации поэзии в сочетании с электрическим ритмом оркестра становились хитами и радиостанции получали массу звонков с просьбами поставить танго „с тем романтичным голосом”.
Они работали вместе 13 лет (1950-1963), из 20 произведений, записанных оркестром для студии Одеон, 13 сопровождал голос Дюваля – его популярность была огромной.
Дюваль пел с оркестром и на последнем выступлении Бьяджи в августе 1969 года. Через месяц Бьяджи не стало. Впрочем, Дюваль продолжил сольную карьеру, выступая на телевидении и радио и записал еще один альбом с оркестром „Don Rodolfo“.
Уго Дюваль (1928-2003) – один із емблематичних співаків, що співпрацювали з оркестром Родольфо Б'яджі (Rodolfo Biagi). Його драматичні інтерпретації поезії в поєднанні з електричним ритмом оркестру ставали хітами і радіостанції отримували масу дзвінків з проханням поставити танго „з тим романтичним голосом”.
Вони працювали разом 13 років (1950-1963), з 20 творів, записаних оркестром для студії Одеон, 13 супроводжував голос Дюваля – його популярність була величезна. Дюваль співав із оркестром і на останньому виступі Б'яджі в серпні 1969 року. Через місяць Б'яджі не стало. Втім, Дюваль продовжив сольну кар”єру, виступаючи на телебаченні і радіо і записав ще один альбом із оркестром „Don Rodolfo“.
