Дівчина з Саранді: Еліна Рольдан

В дитинстві вона мріяла стати архітекторкою, але танцівниця в ній виявилася задовго до того як вона могла б вибрати щось інше – коли маленькою дівчинкою вона побачила по телевізору фільм з Лолітою Торрес. Її покликання було під загрозою кілька разів – спочатку коли викладачка іспанських народних танців передбачила посереднє майбутнє через відсутність таланту. Еліна це зігнорувала, бо, як для кожної дівчини з барріо - це життя доповнює мрії а не навпаки. Гаряча віра в це привела її сюди: 40 років потому – велика танцівниця танго. Вихована в обіймах мілонгеро в клубі Альмагро, де у неї заслужена репутація бо, разом з її сильною волею і періодами ніжності, у milonga con traspie їй немає рівних. 

 Її танцю ніби менше торкнувся балет і гімнастика, він виглядає «сирим» і навіть неохайним, але в ньому є щось від того, як танцюють старші мілонгери і що, здавалось, приходить тільки з віком. Тим не менше в ньому відчувається характер, а її ноги за швидкість вже давно називають крилатими. Еліна Рольдан об’їхала танцюючи увесь світ, більше десяти років присвятила викладанню, з 2003 року є суддею на мундіалі і вважається однією з найавторитетніших танцівниць танго.

Еліна Рольдан і Ель Пібе Саранді

 «Відсутність таланту не тривожить мене. Коли я почала танцювати, талантом вважалась здатність високо підняти ногу. Коли в це вірити – то це проблема. Невже піднята нога – це все що треба щоб стати танцівницею? Я бачила жінок з прекрасною розтяжкою, які у танці виглядали як опудала. Тоді про що ми говоримо? Я йду за своїм бажанням, за своєю внутрішньою силою. Це пристрасть? Божевілля? Називайте як завгодно. Я чую як щось всередині мене каже «це те що треба, роби як можеш, але роби!» Раз чи два я засумнівалась і то були найгірші часи. Спочатку моя вчителька фламенко сказала щоб я сховала туфлі подалі. Потім, коли розірвалися стосунки з моїм партнером, я переїхала до Іспанії, набрала 10 кілограм. То було упущення в моєму житті. Але на початку 2001-го мене запросили взяти участь у шоу Danza Maligna з Ель Фляко Дані. На сцені я почувалася абсолютно впевнено і зрозуміла що я на вірній дорозі. Більше ніколи я в собі не сумнівалась»

 

У тебе вдома хтось танцював?

Мій батько був водієм вантажівки. Його звали Крістобаль. І з часом я зрозуміла що він дуже добре танцював танго. Вони з мамою танцювали на сімейних святах. У мене перед очима ця картина: його рука на маминій спині.. вона у шовковій сукні, а я спостерігаю за ними із патіо. Ми жили у Саранді, це район Авежанеди. Багато людей у танго походять звідти: Рубен Хуарес, Ґавіто, Пепіто Авежанеда, Нестор Фабіан... Дім в якому я народилася згорів кілька років тому, він був дерев’яний. Мої сукні для фламенко згоріли разом з ним. Мама збудувала новий, цегляний будинок на тому місці. Вона була дивовижна жінка, з дуже ясним поглядом на речі. Дуже скромна і дуже чутлива. Вона працювала у ортодонтиста. Коли я була маленька, вона змусила мене носити брекети. Їй я завдячую своєю посмішкою.

І танцюючи ти пішла з дому..

В ті часи від батьків так просто не виїжджали, але я почувала що мені чогось бракує. Я закінчила школу, мала диплом викладачки іспанських танців і тоді перетнула першу воду: Ріачуело. Між домом, моєю роботою, друзями – і столицею. Я зустрічалася з сином власника дубильної майстерні, який торгував шкіряним одягом у Galería del Este. З ним я працювала над моделями, ми ходили в текстильні майстерні, і я почала вчитися на дизайнера інтер’єрів у Biblioteca de Mujeres. Але мій хлопець не дав мені закінчити. «Чому б тобі не заощадити трохи грошей на весілля?» - сказав він. Тоді я була хорошою дівчинкою і так і зробила. Я кинула навчання, але у мене вже було фламенко.  

Еліна Рольдан і Ель Пібе Саранді

 Чому фламенко?

Не можу пояснити словами. Фламенко вимагає від тебе всього, що ти можеш. З цим нічого не можна вдіяти, неможливо контролювати. Те, чого я навчилася в дитинстві було добре. Мені подобається музика, ясно що це причина чому я танцюю. Але після двох годин сапатео я падала від виснаження, у мене не було технічної бази яка б рятувала від перенагрузки стоп. Я просто тупала, і це мало бути голосно. Я робила все що могла, віддавалась танцю. Для мене немає іншого способу танцювання. Тому мені було дуже боляче коли вчителька сказала, що у мене немає таланту і мені краще сховати подалі свої танцювальні туфлі. Але я наполеглива і дуже терпляча. Я знаю що таке працювати як бджілка. Я захоплююся тими, хто може досягти чого-завгодно за два чи три уроки. Як вони це роблять? Це величезна удача коли так просто все виходить.

Техніка позбавила багато танців – наприклад танго – їх популярної, народної складової, чи не так?

В будь-якому випадку балет дуже вплинув і стилізував танго. Коли всі ці штуки з технікою почалися, я сказала : «Моя техніка ідеальна для танго: я виглядаю неохайно, у мене жахливий крок – я танцівниця з народу!» Я це втілюю. Коли я побачила як Хоакін Кортес танцює фламенко в оточенні дванадцяти прекрасних худеньких танцівниць то сказала – «А де ж фламенко? І до чого тут ці моделі?» Але сама вистава була прекрасна. Не хочу щоб ми пропустили суть. Я згідна з технікою, але по суті цей танець був і залишається популярним. Тому, коли на уроці я помічаю за собою що чекаю що 70-річний сеньйор зробить хіро чи скрутить корпус для дисоціації я собі кажу «Я божевільна!» 

 Коли танго прийшло в твоє життя і чому залишилося?

Все через Адріану, мою одногрупницю з курсів іспанського танцю. Вона була талановита, українська дівчина. Рано вийшла заміж і народила доньку. Ми зажди говорили про те як життя повертається: у мене немає таланту, а я заробляю танцем нажиття. А у неї талант є, але вона присвятила себе дітям. Одного разу вона сказала що бере уроки танго – вчтель приходить до неї додому. «І я хочу!» - сказала я. В той час я викладала фламенко у культурному осередку Рохас, і там же записалася на уроки танго. Вчителя звали Хуан Андіно, у нього був відбір у групи. Перший раз я прийшла на пробу – і він відмовився записати мене у групу! Я спробувала ще раз коли був наступний набір, сказала хто я і він прийняв мене. На перший урок я прийшла у танго костюмі; тому тепер дуже розумію іноземок, які приходять у найкращому що у них є. Перші 50 хвилин він ставив нас перед дзеркалом і ми повторяли джазові зв’язки! Я мала невеликий досвід театру і все так було для мене чарівним. Я була щаслива, я схиблено марила дізнатися як танго впливає на тебе.. що саме впливає?

Що вплинуло на тебе?

Я зустріла Ель Турко, Алехандро Суайя, свого першого професійного партнера. Я не мала ніяких очікувань, нас звело життя. Я ходила на уроки в стані одержимості, у нестримному захопленні від танцю. Я поглядала на його відображення у дзеркалі і потім, не знаю чому, ми завжди танцювали разом. Уроки тривали 4 місяці, потім він запропонував продовжити деінде. Так ми потрапили на Сан Хуан і Боедо, на уроки до Ектора Давіда. З дамами там займався Тото Фаральдо. Тото танцював щодня. Ми танцювали під Д’Ар’єнцо і у мене мурашки йшли по шкірі – мій батько завжди слухав цю музику. У Андіно ми навчилися робити фігуру за фігурою, ніяких сполучних кроків. Коли я танцювала з Тото то нічого не виходило! Він вів мене на базовий крок, але як він це робив! Після того ми ходили на уроки Міґеля Бальмаседи, до Пупі і Ґрасієли, в Кочабамбу до Ґуставо Навейри. Вісім місяців уроків нон стоп. Я кинула фламенко. Через деякий час ми з Ель Турко почали зустрічатись.

 Як все почалося?

Ель Турко вивчав психологію і чечітку. Танго було важким для нього бо він не мав дисципліни, але в нього була дуже творча натура. За 10 років ми не станцювали двох однакових танців. Ми ходили в кіно, купували костюми, підбирали музику, ставили короткі вистави. Ходили на виступи Хуана Карлоса Копеса і Марії Ньєвес, Мілени і Міґеля у Театро дель Ґлобо – то було захоплююче! Одного разу нам подзвонили з бібліотеки у Піньєро, Ланус – запросили виступити, а ми танцювали разом менше року! Тоді я сама шила собі костюми, запинала шаллю маленьку чорну сукню, збирала волосся, вдягала туфлі для фламенко – і ми йшли! Ми дуже подобалися людям, ми світилися, то була справжня пригода! Була якась магія у спільному навчанні, спільному проекті, одній команді і повному взаєморозумінні. З ним я стала професійною танцівницею. Між нами була хімія, безумство. В ті роки, на початку 90-х, я почала ходити на мілонги сама, тому що він мусів працювати – вони з батьком мали текстильну крамницю в Онсе.

Як би ти описала свій танець на той час?

Він був жахливий! Я ніколи не вважала себе хорошою танцівницею. Я й досі вірю що талант – це одна річ, техніка – інша, а розкривати душу – ще інша. Я вмію тільки розкривати душу, це все чим я танцюю. Я можу сказати хто я – я танцівниця з народу. Після походів у клуб «Альмагро» де ми всі танцювали, усі погодилися на тому, що якщо у парі є пристрасть, від неї неможливо відвести очей. Це сталося зі мною з Ель Турко, напевно це було причиною нашого «успіху».

 Якою була твоя перша велика робота?

То було з Едуардо Аркімбау, який організував шоу і був директором Галереї Танго. Він був хореографом і продюсером, возив шоу до Японії. Він збирав пари - хотів надати танго більш сучасного і молодіжного вигляду. Ми його знали, бо він викладав у Volver на вулиці Сіупача. Пам’ятаю ми тренувалися робити з ним хіро навколо стільця. Він був важковаговик. На першій пробі ми були у тому ж одязі що й на наших вуличних виступах влітку в Пунта дель Есте: я у чорних штанах з завищеною талією, в капелюсі і з зібраним волоссям – дуже драматичний образ. Там був Карлос Копелло і ще багато людей які досі займаються танго. Поставили Invierno Porteño у виконанні оркестру Рауля Ґарежо і ми танцювали. Наш танець їх вразив. Ми зразу вирішили піти з роботи – тоді я працювала секретаркою – щоб звільнити час для репетицій. У тому шоу співав Поляко Ґоженече, Неллі Омар, ми танцювали коли Альберто Кастіжо співав кандомбе, але ми не усвідомлювали нічого! Ми самі не знали де ми і з ким ми на одній сцені!

Як твої вчителі вплинули на те як ти танцюєш?

З Пупі Кастелло я збудувала свідомість танцю. Він був чудовий. Пізніше, Ґуставо Навейра випустив на волю танцівницю в мені, він заохочував до творчості. Але я також вчилася від Ель Тано Ґіжермо, Томі О’Коннора, від людей з Клубу Альмаґро. То було містичне місце, де у 90-ті почали збиратися люди, що до того займалися різними речами а зараз починали у танго. І ми виросли завдяки тому, що старі мілонгеро з Помпеї, Авежанеди, Піньєро, ще були з нами. Ми вчилися від них усього, навіть як поводитися. Я була однією з перших молодих жінок, що ходили танцювати самі. Мене ніхто не знав. Пам’ятаю одного разу мене мало не побила в туалеті група дам! Я чула як вони перемовлялися: «А ця що тут робить?» «Їй тут не місце!» «Вони мене зараз уб’ють» - подумала я. І хто мене запросив танцювати після цього? Ель Тете. Коли я готувалася до свого першого турне Європою, я три місяці ходила займатися до них, у пошуках відповідей на питання. Але танець змінюється і деякі речі зникають. Ти здаєшся старомодним якщо робиш їх. Є цілий ряд молодих танцівників, які повністю ігнорують досвідчених людей. Така відсутність поваги зводить мене з розуму!

 Що стається коли міцна танго пара розпадається?

О Боже, коли ми, дівчата залишаємося самі! Ти думаєш, що пара нормально співіснує і що роль жінки у танці – це бути частиною цієї пари. На щастя сьогодні жінки думають інакше. Вони не будуть сидіти і плакати. Але це нелегко. Пара – означає спільна енергія, пристрасть, спільний проект. Як казав Карлос Ріварола – танцювальна пара – це інституція, з цим не можна легковажити. Її можна розірвати і сформувати нові пари, але вони ніколи не будуть такими самими. Це як одружитися з любові. З моменту як є пара, ти мусиш зрозуміти що ти – професіонал і працюєш з іншою людиною. І все. У моєму випадку – я втратила все. Дехто розумно створює нові структури для підстраховки – власну студію або шоу. Наприклад Мілена. Вони зі Міґелем вийшли за рамки, вони для танцю є тим, чим П’яцолла є для музики. Коли вона вирішила відмовитися від цього, я сказала «Для такого треба мати мужність». Бо це твій хліб. В житті завжди покладаєшся на свою роботу і партнера.

Чоловікам не так складно починати заново, правда?

Їм це нічого не варто. Вони можуть бути не дуже сильними танцівниками, але вони завжди, де-небудь у світі знайдуть дівчину, яка для них все організує. Одна енергійна жінка може організувати ціле турне! Після Ель Турко я стала танцювати з одним хлопцем, який, як мені здалося, мав гарний характер, але це було жахливо! Ми поїхали разом на гастролі і після кожного виступу він казав «Щось публіка до нас прохолодна» «Знаєш що? – казала я, - вона холодна бо на виступі я мертва! Ти просто танцюєш щоб похизуватися, ти не танцюєш зі своєю партнеркою»

 Ти пройшла через різні стадії поки знайшла свій власний стиль.

Я почала танцювати салонне танго, потім танцювала у відкритому стилі Навейри, а потім – танго мілонгеро. Назад до танго де салон у Danza Maligna з Ель Фляко Дані, я зрозуміла що постійно вилітаю з балансу. Це цикл. Чим більше ти вчишся, тим більше дізнаєшся. Я постійно переглядаю свій танець. Визнаю, що щось можу робити не так і я переробляю себе. Зараз я можу танцювати з ким завгодно тому що я відчуваю свої ступні, своє тіло, свою позицію, я почуваю себе розкішно... Може це его? Можливо. Я можу танцювати з ким-завгодно бо я є собою.

Як може танцівниця переробляти себе якщо танго завжди залишається таким самим?

Насамперед – не можна спочивати на лаврах. По-друге треба прийняти той факт, що час змінює тіло. Поки мені не виповнилось 40 я просто розважалась. За 10 років я зробила кар’єру професійної танцівниці і я не жаліюсь. Після Ель Турко на два роки я розслабилась. Знову на сцену з Danza Maligna і – о горе! – я більше не влазила в свої спідниці і панчохи. Я зрозуміла що треба перестати носити костюми. Я не можу зіграти персонаж, тоді я стала б актрисою. І без костюмів я була на сцені, навіть їздила в Японію (раніше ти вважався професійним танцівником тільки якщо побував у Японії).

 У тебе не було дітей...

Коли мій біологічний годинник зацокав, я робила кар’єру. Я спитала в Ель Турко, «Що будемо робити?» «Нічого». «Добре, нічого». А бути одиначкою – ніколи. Тепер у мене є дві учениці, які мені як дочки, мої дочки від танго. Росіянка і полячка. Я для них як матір, приклад. І це найкраще що зі мною сталося. Вони чудові, розумні, обдаровані, вони танцюють... Вони живуть своїм життям і борються за свої ідеали, вони вибрали мене як маму. Мені це підходить. У мене в танго ціла сім’я і це не випадково я знайшла цих двох 30-ти річних дівчат. Вони думали що їм уже запізно вчитися... А я так не думала. Я почала в 30 і мала прекрасну кар’єру. 

Це і є основне – якщо ти маєш силу волі – то ніколи не пізно...

Справа у здатності вчитися. Я бачила як стаються неможливі зміни. Яка воля! Якщо людина переходить рамки «я-цього-не-можу»!... Ти мусиш хотіти рости, бути. У мене був комплекс через моє скромне походження, я страждала через це. Мене цікавила архітектура але мої батьки не могли собі дозволити моє навчання. І я подумала «Я мушу досягти успіху». І я досягла всього. Я довго себе шукала а танго дало мені просвітлення. І можливість сповнити мрію, перевершити себе. Воно ніколи не закінчується.

Оригінал статті: http://www.santango.com/una-chica-de-sarandi/

http://www.eltangauta.com/nota.asp?id=672

переклад TangoCult Юлія