Він співає і танцює, він
хореограф, комік, зразковий батько і відповідальний вчитель, його поважають у
танго-колах, бо він однаковою мірою опанував мілонгу і сцену – два дуже різних
простори, а це - дуже складне завдання. Роки виступів на сцені не вбили мілонгеро
у ньому. Він демонструє хамелеонську здатність бути то архетиповим танцівником
на експорт в костюмі у тонку смужку і капелюсі набакир, то скромним елегантним
мілонгеро. На сцені він перевтілюється, поза сценою він знову свій хлопець,
ентузіаст і друг.
 |
| Оскар Мартінес Пей |
Цей талант приніс йому немалий успіх – він танцював з Марією
Ньєвес в останніх фестивалях, організованих Секретаріатом культури Буенос
Айреса, викладав з Міленою Плебс і брав участь у мюзиклі «Тіта, життя у ритмі
танго» у 2011-му. У 2013-му Оскар Мартінес Пей був серед суддів світового
чемпіонату з аргентинського танго.
О.П.: «Я завжди кажу – його не
можна «знайти». Воно приходить саме. Стукає в двері і каже «Ей, ти!» Воно з’являється коли треба. І більше не йде. Ти
або станеш професіоналом, або будеш танцювати на мілонгах, візьмеш тисячі
уроків або просто будеш слухати танго вдома. В той чи інший спосіб воно буде з
тобою. До мене воно прийшло у переломний момент – я був у чужій країні, мої
батьки розлучились, я почувався самотнім, сумував за домом. Але у тій подорожі
я зрозумів, що хочу бути артистом. Танець був найкоротшим шляхом здобути
професію.»
Я зробив усе навпаки – почав зі
сцени, прийшов на мілонгу, навчився танцювати і повернувся на сцену.»
 |
| Зліва - Оскар Мартінес Пей і Марія Ньєвес |
Вдома у Мартінесів слухали
виключно народну музику. Уникнути уроків з фольклору було неможливо – він брав
їх у пеньї де його батько зі своїм гуртом по вечорах грав на гітарі. Оскар
виріс серед маламбо, болас і черевиків зі шпорами.
Перед подорожжю (до Іспанії),
Оскар взяв кілька уроків у Хуана Карлоса Копеса в студії Фама. Коли повернувся
– активно зайнявся фольклором, щодня години проводив на репетиціях, аж поки не
потрапив до студії Ґлорії і Родольфо Дінселів (то була середина 1990-х).
О.П.: «На той час я був
«незайманим» у плані обіймів, мені було 22 роки. Пам’ятаю як вперше прийшов на практику до Ґуставо Навейри у Кочабамбу. Там це сталося вперше - я запросив жінку танцювати і коли вона
піднялася у мене був шок! Вона була дуже приваблива, пишні форми, величезні
очі, вона мене обіймає – а я...я не можу пояснити що відчуваю! Мені перехопило
дух! Коли я обняв її то був дуже наляканий, перших справжніх обіймів ніколи не
забудеш. Після танди вона сказала – «Ти добре танцюєш», і мені полегшало. З тих
пір я став ходити на мілонги у клуб «Альмаґро» і це все змінило.
Оскар Мартінес Пей і Лорена Ермосіда
По неділях музику ставив Ель Пібе
Ґодой а пізніше Пічерна. Людей
було стільки що неможливо було рухатись. Я вчився за системою Дінселів – широкі
обійми, рухи, більш придатні для сцени ніж для мілонги. Я запрошував дівчину
танцювати і не міг ступити двох кроків під ряд! Мені робили стільки зауважень, що я
здався і наступні два місяці взагалі не танцював, тільки спостерігав. Там був
Порото, всі досвічені танцюристи; мені дуже допоміг Петака (Леонардо Лерман – прим. TangoCult), фактично він навчив мене ходити на танцполі.
 |
| Леонардо Лерман, Петака. Фото з сайту jantango.wordpress.com |
Тоді ти уже був професіоналом?
Ні, попереду ще були уроки класичного балету і джазу,
робота над структурою, над тілом, віссю, балансом... Втім, тоді, вперше в житті
я пішов на пробу танцювальної групи Parque de la Costa. Треба було імпровізувати без музики. Після проби у мене тряслися коліна
і щелепа. Але у групу мене прийняли!
Індіанці танцюють під барабани. Вони рухаються,
виражають щось без будь-якої попередньої структури чи хореографії. Своїми
тілами вони виражають звук, який чують, такого не навчишся на уроках. Часто уроки
задають структуру, створюють рамки. Вони ставлять тебе між вузьких стін і
стверджують «Оце так і так». Добре, але між цих стін навчіть мене танцювати!
Зараз вчителі ставлять чоловіка перед жінкою і кажуть «Веди її, нехай вона
танцює». Це величезний тиск на чоловіка, тому що насамперед не вміє рухатися САМ
і почувається недоумком. І здається. Тому більшість чоловіків не бере уроків
техніки. Я захоплююсь старим стилем, коли саме жінки вибирали з ким танцювати,
тому чоловіки більше старались щоб танцювати краще. Нестача техніки посилює пихату
«я-вмію-танцювати» мачо позицію, плюс той факт, що деякі жінки не вміють
сказати НІ. Раніше жінка спокійно могла повернутися і піти залишивши тебе прямо
на танцмайданчику.
Техніка Дінселів дуже дієва. У
них я навчився танцювати всім тілом, цього мало хто вчить. Вони забирають у
тебе партнерку, або змінюють щось у фігурі, або кажуть «А тепер танцюй сам» і
ти не знаєш що робити, бо танцювати насправді ти не вмієш. На мілонзі я
зрозумів що таке баланс між плавністю і силою, що таке динаміка. Коли я
повернувся на сцену, я став менш різким і щось змінилося у мене в голові. Зараз
моя хореографія базується на соціальному танці.
 |
| Ґлорія і Родольфо Дінсель |
Що відрізняє сценічних танцівників один від одного?
Останнім часом – нічого, вони всі однакові. Бракує
особистості, тому бракує танцю. На сцені особистість відрізняє тебе від усіх
інших. Ти мусиш працювати на повну, викладатися повністю. Немає іншого шляху.
Танго – це популярний танець. Це не так як у балеті, де техніка превалює, і,
якщо ти нею володієш, то можеш бути холодним як кусок льоду, але все одно будеш
хорошим танцівником. Тут треба вкладати серце. Баришніков був коротуном з
неймовірною технікою, але став тим ким став завдяки своїй чутливості.
 |
| Естебан Доменічі, Ґабрієла Амальфітані і Оскар Мартінес Пей. Мюзикл "Tanguera" |
Сцена вбиває характер мілонгеро?
Зараз я віднаходжу свій стиль
знову, після участі в мюзиклі "Tanguera" і розпаду нашої з Ґабрієлою Амальфітані пари. Людям подобалося те що ми робили, але сцена
врешті решт витіснила танго з нашого танцю. Я танцював у тому шоу 5 років, а
крім того був асистентом режисера. Займався танцюристами, світлом, сценою і
танцював сам. Було добре, я багато навчився, але часто почувався не в своїй
тарілці – я був на сцені але по суті я мілонгеро. Танець більше не
приносив задоволення – це найгірше що може з тобою статися.
Сцена з мюзиклу "Tanguera". Оскар Мартінес Пей і Ґабрієла Амальфітані
Які характеристики мілонгеро ти втрачав?
Я розучувався імпровізувати, почав втрачати суть
танго. Мій танець вже не був творчістю. Коли багато вмієш, в якийсь момент починаєш
почуватися вільним. Від того моменту ти вже не думаєш що тобі робити, а
починаєш текти – ти танцюєш. У мене так сталося з Сесілією Ґонсалес на міжнародному
конгресі з Аргентинського танго в 2001 чи 2002-му. Ми підготували хореографію
під дуже складну мелодію, а на виступі нам включили інший трек! Сесілія подивилась
на мене і сказала «Ми вже тут, давай танцювати!» - і це було з біса чудово! Ми
імпровізували. Після виступу Хуліо Бальмаседа підійшов привітати нас і сказав «Те
що ви зробили – то було танго!» Танго – це поєднання з партнером і інтерпретація
музики без усякого надумування.
Віднедавна ти знову ходиш на мілонги. Як вони тобі тепер?
Коли я повернувся то був дуже
розчарований – дуже багато посередності. Ті, хто танцював добре виїхали за
кордон, їх учні тепер стали вчителями! У 2004 – 2008-му був великий бум на
поїздки і гастролі. Раніше ти дратувався бо не хотів щоб забрали твою
партнерку, тепер дратує те, що нема з ким танцювати! У мене були учні які
навіть баланс толком тримати не вміли, але вони поїхали, одружилися з
іноземками ... і тепер викладають в Європі!
Фрагменти інтерв’ю Оскара з
Маріною Ґамб’єр для порталу santango.com
http://www.santango.com/musica-para-un-camaleon/
Переклад і адаптація TangoCult Юлія
Немає коментарів:
Дописати коментар