В дитинстві вона мріяла стати
архітекторкою, але танцівниця в ній виявилася задовго до того як вона могла б вибрати
щось інше – коли маленькою дівчинкою вона побачила по телевізору фільм з
Лолітою Торрес. Її покликання було під загрозою кілька разів – спочатку коли
викладачка іспанських народних танців передбачила посереднє майбутнє через
відсутність таланту. Еліна це зігнорувала, бо, як для кожної дівчини з барріо -
це життя доповнює мрії а не навпаки. Гаряча віра в це привела її сюди: 40 років
потому – велика танцівниця танго. Вихована в обіймах мілонгеро в клубі
Альмагро, де у неї заслужена репутація бо, разом з її сильною волею і періодами
ніжності, у milonga con traspie їй немає рівних.
Її танцю ніби менше торкнувся
балет і гімнастика, він виглядає «сирим» і навіть неохайним, але в ньому є щось
від того, як танцюють старші мілонгери і що, здавалось, приходить тільки з
віком. Тим не менше в ньому відчувається характер, а її ноги за швидкість вже давно
називають крилатими. Еліна Рольдан об’їхала танцюючи увесь світ, більше десяти
років присвятила викладанню, з 2003 року є суддею на мундіалі і вважається однією
з найавторитетніших танцівниць танго.
 |
| Еліна Рольдан і Ель Пібе Саранді |
«Відсутність таланту не тривожить
мене. Коли я почала танцювати, талантом вважалась здатність високо підняти
ногу. Коли в це вірити – то це проблема. Невже піднята нога – це все що треба
щоб стати танцівницею? Я бачила жінок з прекрасною розтяжкою, які у танці виглядали як опудала. Тоді про що ми говоримо? Я йду за своїм
бажанням, за своєю внутрішньою силою. Це пристрасть? Божевілля? Називайте як
завгодно. Я чую як щось всередині мене каже «це те що треба, роби як можеш, але
роби!» Раз чи два я засумнівалась і то були найгірші часи. Спочатку моя
вчителька фламенко сказала щоб я сховала туфлі подалі. Потім, коли розірвалися
стосунки з моїм партнером, я переїхала до Іспанії, набрала 10 кілограм. То було
упущення в моєму житті. Але на початку 2001-го мене запросили взяти участь у
шоу Danza Maligna з Ель Фляко Дані. На сцені я
почувалася абсолютно впевнено і зрозуміла що я на вірній дорозі. Більше ніколи
я в собі не сумнівалась»
У тебе вдома хтось
танцював?
Мій батько був водієм вантажівки.
Його звали Крістобаль. І з часом я зрозуміла що він дуже добре танцював танго.
Вони з мамою танцювали на сімейних святах. У мене перед очима ця картина: його
рука на маминій спині.. вона у шовковій сукні, а я спостерігаю за ними із
патіо. Ми жили у Саранді, це район Авежанеди. Багато людей у танго походять
звідти: Рубен Хуарес, Ґавіто, Пепіто Авежанеда, Нестор Фабіан...
Дім в якому я народилася згорів кілька років тому, він був дерев’яний. Мої сукні для фламенко згоріли разом з ним. Мама збудувала новий,
цегляний будинок на тому місці. Вона була дивовижна жінка, з дуже ясним
поглядом на речі. Дуже скромна і дуже чутлива. Вона працювала у ортодонтиста.
Коли я була маленька, вона змусила мене носити брекети. Їй я завдячую своєю
посмішкою.
І танцюючи ти пішла з дому..
В ті часи від батьків так просто
не виїжджали, але я почувала що мені чогось бракує. Я закінчила школу, мала
диплом викладачки іспанських танців і тоді перетнула першу воду: Ріачуело. Між
домом, моєю роботою, друзями – і столицею. Я зустрічалася з сином власника
дубильної майстерні, який торгував шкіряним одягом у Galería del Este. З ним я працювала над моделями, ми
ходили в текстильні майстерні, і я почала вчитися на дизайнера інтер’єрів у Biblioteca de Mujeres. Але мій хлопець не дав мені закінчити. «Чому б тобі не заощадити трохи
грошей на весілля?» - сказав він. Тоді я була хорошою дівчинкою і так і
зробила. Я кинула навчання, але у мене вже було фламенко.
 |
| Еліна Рольдан і Ель Пібе Саранді |
Чому фламенко?
Не можу пояснити словами.
Фламенко вимагає від тебе всього, що ти можеш. З цим нічого не можна вдіяти,
неможливо контролювати. Те, чого я навчилася в дитинстві було добре. Мені
подобається музика, ясно що це причина чому я танцюю. Але після двох годин
сапатео я падала від виснаження, у мене не було технічної бази яка б рятувала
від перенагрузки стоп. Я просто тупала, і це мало бути голосно. Я робила все що
могла, віддавалась танцю. Для мене немає іншого способу танцювання. Тому мені
було дуже боляче коли вчителька сказала, що у мене немає таланту і мені краще
сховати подалі свої танцювальні туфлі. Але я наполеглива і дуже терпляча. Я знаю
що таке працювати як бджілка. Я захоплююся тими, хто може досягти чого-завгодно
за два чи три уроки. Як вони це роблять? Це величезна удача коли так просто все
виходить.
Техніка позбавила багато танців – наприклад танго – їх популярної, народної
складової, чи не так?
В будь-якому випадку балет дуже
вплинув і стилізував танго. Коли всі ці штуки з технікою почалися, я сказала : «Моя
техніка ідеальна для танго: я виглядаю неохайно, у мене жахливий крок – я танцівниця
з народу!» Я це втілюю. Коли я побачила як Хоакін Кортес танцює фламенко в
оточенні дванадцяти прекрасних худеньких танцівниць то сказала – «А де ж
фламенко? І до чого тут ці моделі?» Але сама вистава була прекрасна. Не хочу
щоб ми пропустили суть. Я згідна з технікою, але по суті цей танець був і
залишається популярним. Тому, коли на уроці я помічаю за собою що чекаю що 70-річний
сеньйор зробить хіро чи скрутить корпус для дисоціації я собі кажу «Я
божевільна!»
Коли танго прийшло в твоє
життя і чому залишилося?
Все через Адріану, мою одногрупницю з курсів
іспанського танцю. Вона була талановита, українська дівчина. Рано вийшла заміж
і народила доньку. Ми зажди говорили про те як життя повертається: у мене немає
таланту, а я заробляю танцем нажиття. А у неї талант є, але вона присвятила
себе дітям. Одного разу вона сказала що бере уроки танго – вчтель приходить до
неї додому. «І я хочу!» - сказала я. В той час я викладала фламенко у культурному
осередку Рохас, і там же
записалася на уроки танго. Вчителя звали Хуан Андіно, у нього був відбір у
групи. Перший раз я прийшла на пробу – і він відмовився записати мене у групу!
Я спробувала ще раз коли був наступний набір, сказала хто я і він прийняв мене.
На перший урок я прийшла у танго костюмі; тому тепер дуже розумію іноземок, які
приходять у найкращому що у них є. Перші 50 хвилин він ставив нас перед
дзеркалом і ми повторяли джазові зв’язки! Я мала невеликий досвід театру і все
так було для мене чарівним. Я була щаслива, я схиблено марила дізнатися як
танго впливає на тебе.. що саме впливає?
Що вплинуло на тебе?
Я зустріла Ель Турко, Алехандро
Суайя, свого першого професійного партнера. Я не мала ніяких очікувань, нас звело
життя. Я ходила на уроки в стані одержимості, у нестримному захопленні від
танцю. Я поглядала на його відображення у дзеркалі і потім, не знаю чому, ми
завжди танцювали разом. Уроки тривали 4 місяці, потім він запропонував
продовжити деінде. Так ми потрапили на Сан Хуан і Боедо, на уроки до Ектора
Давіда. З дамами там займався Тото Фаральдо. Тото танцював щодня. Ми танцювали
під Д’Ар’єнцо і у мене мурашки
йшли по шкірі – мій батько завжди слухав цю музику. У Андіно ми навчилися
робити фігуру за фігурою, ніяких сполучних кроків. Коли я танцювала з Тото то
нічого не виходило! Він вів мене на базовий крок, але як він це робив! Після
того ми ходили на уроки Міґеля Бальмаседи,
до Пупі і Ґрасієли, в Кочабамбу до Ґуставо Навейри. Вісім місяців уроків нон стоп. Я кинула фламенко. Через
деякий час ми з Ель Турко почали зустрічатись.
Як все почалося?
Ель Турко вивчав психологію і чечітку. Танго було важким для нього бо
він не мав дисципліни, але в нього була дуже творча натура. За 10 років ми не
станцювали двох однакових танців. Ми ходили в кіно, купували костюми, підбирали
музику, ставили короткі вистави. Ходили на виступи Хуана Карлоса Копеса і Марії
Ньєвес, Мілени і Міґеля у Театро дель Ґлобо – то було захоплююче!
Одного разу нам подзвонили з бібліотеки у Піньєро, Ланус – запросили виступити,
а ми танцювали разом менше року! Тоді я сама шила собі костюми, запинала шаллю
маленьку чорну сукню, збирала волосся, вдягала туфлі для фламенко – і ми йшли!
Ми дуже подобалися людям, ми світилися, то була справжня пригода! Була якась
магія у спільному навчанні, спільному проекті, одній команді і повному
взаєморозумінні. З ним я стала професійною танцівницею. Між нами була хімія,
безумство. В ті роки, на початку 90-х, я почала ходити на мілонги сама, тому що
він мусів працювати – вони з батьком мали текстильну крамницю в Онсе.
Як би ти описала свій
танець на той час?
Він був жахливий! Я ніколи не
вважала себе хорошою танцівницею. Я й досі вірю що талант – це одна річ,
техніка – інша, а розкривати душу – ще інша. Я вмію тільки розкривати душу, це
все чим я танцюю. Я можу сказати хто я – я танцівниця з народу. Після походів у
клуб «Альмагро» де ми всі танцювали, усі погодилися на тому, що якщо у парі є
пристрасть, від неї неможливо відвести очей. Це сталося зі мною з Ель Турко,
напевно це було причиною нашого «успіху».
Якою була твоя перша велика
робота?
То було з Едуардо Аркімбау, який
організував шоу і був директором Галереї Танго. Він був хореографом і продюсером,
возив шоу до Японії. Він збирав пари - хотів надати танго більш сучасного і
молодіжного вигляду. Ми його знали, бо він викладав у Volver на вулиці Сіупача. Пам’ятаю ми тренувалися робити з ним хіро
навколо стільця. Він був важковаговик. На першій пробі ми були у тому ж одязі
що й на наших вуличних виступах влітку в Пунта дель Есте: я у чорних штанах з
завищеною талією, в капелюсі і з зібраним волоссям – дуже драматичний образ.
Там був Карлос Копелло і ще багато людей які досі займаються танго. Поставили Invierno Porteño у виконанні оркестру Рауля Ґарежо
і ми танцювали. Наш танець їх вразив. Ми зразу вирішили піти з роботи – тоді я
працювала секретаркою – щоб звільнити час для репетицій. У тому шоу співав
Поляко Ґоженече,
Неллі Омар, ми танцювали коли Альберто Кастіжо співав кандомбе, але ми не
усвідомлювали нічого! Ми самі не знали де ми і з ким ми на одній сцені!
Як твої вчителі вплинули
на те як ти танцюєш?
З Пупі Кастелло я збудувала
свідомість танцю. Він був чудовий. Пізніше, Ґуставо Навейра випустив на волю танцівницю в мені, він заохочував до
творчості. Але я також вчилася від Ель Тано Ґіжермо, Томі О’Коннора, від людей з Клубу Альмаґро. То було містичне місце, де у 90-ті
почали збиратися люди, що до того займалися різними речами а зараз починали у
танго. І ми виросли завдяки тому, що старі мілонгеро з Помпеї, Авежанеди,
Піньєро, ще були з нами. Ми вчилися від них усього, навіть як поводитися. Я
була однією з перших молодих жінок, що ходили танцювати самі. Мене ніхто не
знав. Пам’ятаю одного разу мене мало не побила в
туалеті група дам! Я чула як вони перемовлялися: «А ця що тут робить?» «Їй тут
не місце!» «Вони мене зараз уб’ють» - подумала я. І хто
мене запросив танцювати після цього? Ель Тете. Коли я готувалася до свого
першого турне Європою, я три місяці ходила займатися до них, у пошуках
відповідей на питання. Але танець змінюється і деякі речі зникають. Ти здаєшся
старомодним якщо робиш їх. Є цілий ряд молодих танцівників, які повністю
ігнорують досвідчених людей. Така відсутність поваги зводить мене з розуму!
Що стається коли міцна
танго пара розпадається?
О Боже, коли ми, дівчата залишаємося самі! Ти думаєш,
що пара нормально співіснує і що роль жінки у танці – це бути частиною цієї
пари. На щастя сьогодні жінки думають інакше. Вони не будуть сидіти і плакати.
Але це нелегко. Пара – означає спільна енергія, пристрасть, спільний проект. Як
казав Карлос Ріварола – танцювальна пара – це інституція, з цим не можна
легковажити. Її можна розірвати і сформувати нові пари, але вони ніколи не
будуть такими самими. Це як одружитися з любові. З моменту як є пара, ти мусиш
зрозуміти що ти – професіонал і працюєш з іншою людиною. І все. У моєму випадку
– я втратила все. Дехто розумно створює нові структури для підстраховки –
власну студію або шоу. Наприклад Мілена. Вони зі Міґелем вийшли за рамки, вони для танцю є тим, чим П’яцолла є для музики. Коли вона
вирішила відмовитися від цього, я сказала «Для такого треба мати мужність». Бо
це твій хліб. В житті завжди покладаєшся на свою роботу і партнера.
Чоловікам не так складно
починати заново, правда?
Їм це нічого не варто. Вони
можуть бути не дуже сильними танцівниками, але вони завжди, де-небудь у світі
знайдуть дівчину, яка для них все організує. Одна енергійна жінка може
організувати ціле турне! Після Ель Турко я стала танцювати з одним хлопцем,
який, як мені здалося, мав гарний характер, але це було жахливо! Ми поїхали
разом на гастролі і після кожного виступу він казав «Щось публіка до нас
прохолодна» «Знаєш що? – казала я, - вона холодна бо на виступі я мертва! Ти
просто танцюєш щоб похизуватися, ти не танцюєш зі своєю партнеркою»
Ти пройшла через різні
стадії поки знайшла свій власний стиль.
Я почала танцювати салонне танго,
потім танцювала у відкритому стилі Навейри, а потім – танго мілонгеро. Назад до
танго де салон у Danza Maligna з Ель
Фляко Дані, я зрозуміла що постійно вилітаю з балансу. Це цикл. Чим більше ти
вчишся, тим більше дізнаєшся. Я постійно переглядаю свій танець. Визнаю, що
щось можу робити не так і я переробляю себе. Зараз я можу танцювати з ким
завгодно тому що я відчуваю свої ступні, своє тіло, свою позицію, я почуваю
себе розкішно... Може це его? Можливо. Я можу танцювати з ким-завгодно бо я є
собою.
Як може танцівниця
переробляти себе якщо танго завжди залишається таким самим?
Насамперед – не можна спочивати
на лаврах. По-друге треба прийняти той факт, що час змінює тіло. Поки мені не
виповнилось 40 я просто розважалась. За 10 років я зробила кар’єру професійної танцівниці і я не жаліюсь. Після Ель Турко на два роки я
розслабилась. Знову на сцену з Danza Maligna і
– о горе! – я більше не влазила в свої спідниці і панчохи. Я зрозуміла що треба
перестати носити костюми. Я не можу зіграти персонаж, тоді я стала б актрисою.
І без костюмів я була на сцені, навіть їздила в Японію (раніше ти вважався
професійним танцівником тільки якщо побував у Японії).
У тебе не було дітей...
Коли мій біологічний годинник
зацокав, я робила кар’єру. Я спитала в Ель Турко, «Що будемо
робити?» «Нічого». «Добре, нічого». А бути одиначкою – ніколи. Тепер у мене є
дві учениці, які мені як дочки, мої дочки від танго. Росіянка і полячка. Я для
них як матір, приклад. І це найкраще що зі мною сталося. Вони чудові, розумні,
обдаровані, вони танцюють... Вони живуть своїм життям і борються за свої
ідеали, вони вибрали мене як маму. Мені це підходить. У мене в танго ціла сім’я і це не випадково я знайшла цих двох 30-ти річних дівчат. Вони думали що
їм уже запізно вчитися... А я так не думала. Я почала в 30 і мала прекрасну кар’єру.
Це і є основне – якщо ти
маєш силу волі – то ніколи не пізно...
Справа у здатності вчитися. Я бачила як стаються
неможливі зміни. Яка воля! Якщо людина переходить рамки «я-цього-не-можу»!...
Ти мусиш хотіти рости, бути. У мене був комплекс через моє скромне походження,
я страждала через це. Мене цікавила архітектура але мої батьки не могли собі
дозволити моє навчання. І я подумала «Я мушу досягти успіху». І я досягла всього.
Я довго себе шукала а танго дало мені просвітлення. І можливість сповнити мрію,
перевершити себе. Воно ніколи не закінчується.
Оригінал статті: http://www.santango.com/una-chica-de-sarandi/
переклад TangoCult
Юлія
